ЦУКЕРНІ ТА КАВ’ЯРНІ

Ноябрь 29, 2008 No Comments »

Існують дві речі, що змушують наші очі — розширитись, ніздр і — затріпотіти, а слину — виділитись. Це кава і солодкий шматочок на блюдечку коло філіжанки з кавою. Та коричнева рідина з ароматом ідентичним натуральній каві, який із пластикових стаканчиків масово п’ють на ходу жителі великих міст, важко назвати справжнім напоєм. Пити каву, так само, як коньяк, — це мистецтво, ритуал, який вимагає відповідного антуражу. Маленькі затишні кав’ярні, кава й до кави — у цьому концентрується Європа. За часів Речі Посполитої на цих теренах та частина польсько ї шляхти, що була палкою шанувальницею культури, естетики і ритуалів Близького Сходу, за що і одержала назву «сармати», каву споживала. Але відбувалось таке «кавопиття» у магнатських маєтках, у міста шляхта наїжджала не так уже й часто, тож звичку пити каву звичайним міщанам не прищепила. Навіть львівським, для яких Схід віддавна був дуже близьким і відчутним на дотик, адже саме через Львів за часів Середньовіччя і Відродження проходив торговий обмін між Заходом і Сходом В Європі звичка пити каву поширилася лише у ХVІІ століття. Стало популярним пити її в Парижі, і саме звідти мода на каву почала свою тріумфальну мандрівку Європою. Але напоєм №1 кава стала ще століттям пізніше, коли зміцнів і стабілізував своє становище у суспільстві так званий третій клас. Публічні кав’ярні і цукерні — заклади, створені середнім класом для власних розваг. Поки «вищий світ» церемонно проводив час в аристократичних салонах, саме кав’ярня стала комфортним простором для проведення вільного часу, дзеркалом духовного та політичного розвитку суспільства.

Понад сто п’ятдесят років тому, 1841 року, літератор І.Г. Коль у своїй книзі, присвяченій подорожам Східною Європою, дивував дивувався незліченній кількості кав’ярень та цукерень у Галичині, стверджуючи при цьому, що, наприклад, Львів має кращі та елегантніші кав’ярні, ніж його рідне місто Дрезден або інші подібні містечка з такою ж кількістю населення. Проте всі європейські кав’ярні — від Монмартра до площі Ринок — були схожі в тому, що у своїх стінах гуртували богему, студентів, професуру, тобто це було місце, де запалювалася іскра неспокійного ХХ століття Кав`ярні зайняли гідне місце у нашому місті. Його окрасою — вул.Міцкевича (нині бульвар Шевченка) прикрасилась затишними кав`ярнями, в яких тернопільський бомонд мав змогу за горнятком кави влаштувати обговорення світових новин та справ місцевих, але не менш важливих. Наприклад, на розі вул. З Мая і Міцкевича містилась одна з найдавніших кав’ярень Тернополя- «Віденська». На жаль, цей будинок не зберігся. У приміщенні сучасного ресторану «Україна» була кав`ярня «Бульвар». А всього, про що свідчить довідник 1925 року, в місті було 14 подібних заклад ів, що зосереджувались в центральній частині міста. Інтер`єр кав`ярні «Бульвар» можна спостерігати на фото.

Що ж до радянських часів, то старожили переказують, що доброї кави після війни було катма. Взагалі кавові традиції були втрачені і головну увагу трудового народу, за задумом влади, повинні були перейняти всякі «Чайні» та «Пельменні», де чаєм і не пахло, а пахло алкоголем.

Зрештою, традиція попивати горнятко кави вперто поверталася у заклади громадського харчування. Проходячи центром, міста тернополянин ризикував бути затягненим запахом свіжозмеленої кави у двері одного з кафе у цетрі міста. Найгірший період кава переживала у Тернополі на початку 90-х років. Тоді, очевидячки, можна була побачити наступну анекдотичну сцену, скажімо, у кафе «Муза». — Змеліть мені, будь-ласка, кави на дві філіжанки! — Приносьте свою, змелю! Дякувати богу, цей час минув. Так чи інакше, не тільки у Львові, але й у нашому місті можна скушутувати непоганої кави. Але є ще одне — здоба. Ось у цьому полягає наш національний колорит. Коли у Європі булочка чи шматок солодкого тортика були лише доповненням до головного компоненту столу — кави, то на наших теренах солодощі виділились і стали ще одним майже культовим продуктом у житті галичанина.

Сам принцип споживання солодкого міцно в`ївся у нашу свідомість. Сільське весілля — достеменно апофеоз кулінарних примх галичанина. Поворушимо мізками і згадаєм — що на сільському весільному столі головне, га? Правильно: «кльоші» з різноманітним солодким. Будь-яка галицька господиня тримає в шафці пухкий кулінарний довідник з переписаними рецептами рулетів, тортів, перекладенців, пампушок, різних доморощених «рафаело» та «зефірів».

А традиційне обдаровування гостей, що в різному стані покидають весільну забаву, торбинку та коробочками з солодощами? Таке прощання дає можливість донести додому рідним дітлахам привіт з весільного столу або в обідню перерву задовільнити легкий голод любих співробітників.

Що не кажіть, а солодка фабенерія — це наш культ. Коли береш у рот солодке, смачне й гарне з вигляду, то втрачаєш усі бар’єри, звично виставлені між собою й людьми, а обличчя твоє набуває справжнього, невимушеного виразу. Саме тому, не усвідомлюючи, ти починаєш посміхатися, тобто радіти життю. Солодке п’янить тебе краще за будь-яке вино, або, висловлюючись сучасною мовою, починають виділятися гормони щастя. Тому на Галичині кав`ярні та цукерні почали свій власний, окремий розвиток і не можна сказати достеменно, хто із них набув більшої популярності.

Цукерні — явище радше галицьке, ніж європейське. Навіть зараз кількістю та асортиментом різної солодкої здоби наші земляки дають фори європейській кухні. А колись… Цукерні — заклади, де не подавалися міцні напої і було заборонено курити. Тому вони стали жіночим королівством. За переказами, це були світські павільйони, куди полюбляли вчащати пані й панянки різного віку. У Тернополі, за даними довідника 1925 року, було дві цукерн і. Це цукерня Зигмунда Адамовського на вул.Міцкевича, 21 та цукерня Нємца та Чилінського, вул. Міцкевича, 16. Як бачимо, обидві вони розміщались на тому ж аристократичному бульварі, що нині носить ім`я Шевченка.

Давайте уявимо цукерню тих часів. Чи у зимний зимовий день, чи у дощовий осіннній, чи у жаркий літній — цукерня ще здалеку вабить. Потягнемо на себе дерев`яні двері, що обізвуться мелодійним дзвоном мідного дзвіночка, і ввійдемо всередину. Тут зваблює все: вітрини, переповнені струделями, пляцками, пампушками власного виробництва, — і навіть шпалери кольору ванільного соусу збуджують апетит. Запахи тут справжні, ніяких хімічних замінників. Ваніль, кориця, цукати — все це створює у повітрі незабутню суміш тонких ароматів. Присідаємо на гнуті стільці. Меблі з натурального дерева додають у букет запахів вцукерн і свою особливу додаткову ноту. Вони вже простояли тут чимало часу і самі стали джерелом єдиного і неповторного аромату — аромату солодощів. І ніякого ДСП чи інших новомодних деревоматеріалів! А ось і вони — наші солодкі улюбленці. Про запах свіжоспечено ї здоби я мовчу, бо можна проковтнути язика. А на прилавках, крім виробів тутешніх мастринь, — цукерки з інших міст. Виробники мали хорошу звичку — упаковувати цукерки у металев і коробки. І ніякого целофану і пластику — все повинно бути простим і надійним. Наші органи відчуттів — зір та нюх не дають нам жодного шансу вийти з цукерні не купивши, ну хоча би кілька тістечок. Не знаю, як вам, а мені навіть при уявленні давньої цукерні стає солодко в роті.

На жаль, прихід нової влади не залишив місця для подібних закладів. В післявоєнний час на цукерні була схожа лише одна установа — це бувша «Лакомка», а потім «Ласуня» коло універмагу. В радянський час вона чи не єдина славилась непоганим асортиментом солодкого. Хоча назви здоби змінились та стали якимись унітарними. Було колись тістечко «Еклер», а тепер чомусь стало «Заварним». А тепер місце «Ласуні» зайняв якийсь черговий банк. І залишився бульвар без солодкого салону. Можливо, у майбутньому центр міста знову прикраситься цукернею. Адже у Льовові і Хмельницькому такі заклади вже є, і називаються вони відповідно, і асортимент у них такий, що язика проковтнеш. Можливо, реконструкція старих вулиць, таких як вул.Кульчицької, принесе нам повернення старої цукерні…

Оставить комментарий

Ви повинні увійти щоб ​​залишити коментар.