Ненавиджу Новорічні свята! Серпантин, конфеті – це колючки, які глибоко сидять в моїй розбитій душі. Навіть, не колючки, а пронизана зрадою, брудом доля людини, що вже багато років існує, а не живе.
В народі мовиться: «Час – найкращий лікар». А кого він лікує? Нажаль, не всім допомагають пігулки та хіміотерапія. Фатум страшний і неочікуваний. Не зважаючи на те, що багато хто мене не зрозуміє, сміливо стверджую, щоміж фізичним і моральним болем простяглася тисячі кілометрова глуха стіна. Порівнювати ці поняття не можна. Коли болить рука, борешся за її функціонування. Але, коли болить сутність, тоді мрієш про швидкий нокаут.

Щоразу, придивляючись до тендітного витвору пані Зими – сніжинки, виникає асоціація з непорочною дівочою юністю. Саме з цнотливою, бо при обіймах тепла вона розчиняється, перетворюється в загальний потік води. Як і в природи, такі і в людей: ти гордовита троянда, поки вітер не зламає шипи. Не знаю про Південно-Східні теплі мусони, а наш вітер відповідає своїй назві – Північний. Бо вміє застати зненацька, захолодити і через мить пускати свої чари на інших землях, так просто і легко.

Не зважаючи, що давно маю статус «старої діви», люблю розважати людей і відпочивати від буденних проблем. Бачили б ви на березі річки сто кілограмового клоуна, що на імпровізованій арені був родзинкою вихідних, або «Старуху Шепокляк» посеред міста, в гучній компанії, під час політичних баталій. І це не хобі, а радісне забуття. Позитивна енергія передається, то я, мабуть, наркоманка людського щастя. Свого не маю, то хоча б по дозі від інших.

Як кришталева ваза, дзвінким і яскравим був наш тандем. Через багато зим, із серпневим теплом, пригадую той острівець любові, що загубився в бурхливих водах зради, гордості, підстави, непорозуміння.

Склалися докупи частинки мене, потихеньку рубцюються старі рани і тільки у снах, як колись, я жадана. Його руки, найсильніше чоловіче плече, цілком оповите чарами пристрасті жінки, що самовіддано кохає. Нерозумна молодість робить все згаряча, не думаючи, адже попереду ціле життя! Картаю себе за гордість, за те, що піднесла свої книжкові переконання вище почуттів. Врахувавши всі нюанси, зваживши обставину під назвою «подружка» – сміливо можна дати шанс, який вже б переріс в онуків. Після бою руками не розмахують.

Передчуття ніколи не підводить. Хто його не має, той на рік більше проживе. Воно з’являється ні звідки, але вже відчуваєш – чогось треба чекати, пульсує тривога. Так сталося і в той фатальний переддень Нового року. Не звернувши уваги, бігла по магазинах за дефіцитами. У коханого «Новорічний вогник» на роботі, отож часу вистачить, щоб підготувати святковий стіл. Який був день! Диву дивуюся! Все навкруги сяяло, висвічувалося, переливалося, мерехтіло. Дерева, залюблені тріскучим морозцем, стояли, наче в царстві снігової королеви, лише не вистачало Кая та Герди. Тротуарчики чистенькі, світяться різнобарвними гірляндами. Товариш Ленін, приклавши руку до серця, посміхається в морозній оправі. Кидає тепле проміння ласкаве сонечко, гріючи приморожені щоки. Одним словом, все вітає зі святом. Додому прибігла задоволена і втомлена. Лягла перепочити, і побачила Чорного ворона. Своїм грізним крилом накрив мою долю, не лишивши й надії звільнитися з його полону. Прокинувшись, змила холодний піт, увімкнула гучно музику і розвішала серпантин. Як не намагалася, а думки поверталися до тієї ворони, що кричала і кричала. Змогла відволікти від переживань сусідка, що забігла порадитися щодо новорічного меню. Далі знову знак, я впевнена, що це був саме знак: одночасно вистрелила пляшка шампанського і задзвонив телефон. Зостраху, я оніміла, сльози котилися, руки трусилися, що невзмозі була взяти трубку. Через хвилину дзвінок повторився. У слухавці доброзичливо повідомили про зраду коханого. Гадаю, не варто писати про те, як спливали стіни. Отямилася лише через два дні. Біля мого ліжка сидів брат – надійна кровна людина. Він чи то з чоловічої солідарності, чи, можливо, хотів полегшити мої страждання, а може дійсно так думав, говорив, що мій коханий був дуже п’яний. Розкаюється, то була страшна помилка. Але я не захотіла слухати.

З погляду вже доволі дорослої жінки, яка живе з сучасністю у ногу, можу сміливо стверджувати, що з плеча не стинають навіть закохані люди. Але ми були виховані на тихідеалах, що нині називаються автотренінг. Рівновага серця і розуму – проведено в сльозах, жалю. Кому це треба? Моєму здоров’ю з підвищеним тиском чирозбитому серцю? Все переосмисливши, радію, пригадуючи кожен день проведений на вершині любові, в ейфорії пристрасті. Живу тим теплом. Воно в мене було і це головне. Людина народжується для щастя, і тільки той, хто його не пізнав, хоча б на мить, прожив марно.

Мій шлях був тернистим, але головне, що була любов. Хто знає, можливо, ми примиримося з Новим роком. Веселих свят.