Довгоочікувана зима ввірвалася в наше життя зненацька. Сонні сірі вулиці перейшли в спадщину від однієї пори року іншій, залишаючи на душі осад не вдоволення життям, що складається, як завжди і як у всіх, тільки частково.
«Це неможливо!» – сказала Причина.
«Ця нерозсудливо!» – зазначив Досвід.
«Це даремно!» – відрізала Гордість.
«Спробуй…» – прошепотіла Мрія.

Урбанізоване населення з самого ранку мчить–котить у різних напрямках. Хто куди: робота, навчання, відпочинок … Суєта суєт й усе суєта.

Вийшла і я із самого ранку з будинку в напрямку до роботи.

«Життя така штука… – подумала про себе й беззвучно розсміялася, згадавши анекдот про зебру. – Моя «зебра», мабуть, чорна». Песимістично зітхнула й рушила до зупинки.

Робочий день був, як звичайно, нудним й сірим, і своїми чорно–білою фарбами й похмурим настроєм вторив погоді за вікном. Виручив дзвінок Нати, що жвавим голосом у трубку прокричала щось про цікаву новину й, не запитуючи моєї згоди, пообіцяла заїхати забрати мене з офісу ближче до кінця робочого дня. Відчуття очікування зустрічі з подругою трішки розбавило мій похмурий настрій, і я з нетерпінням стала чекати закінчення роботи. Новина мене цікавила не дуже, а от подругу не бачила давно. Тому дуже хотілося зустрітися й поговорити про що б то не було.

Подруга заїхала не в кінці робочого дня, як обіцяла, а відразу після обіду. Але засмучувати її не хотілося своїм: «Чому так рано?» (яке про себе я, все–таки, вимовила). До того ж, мені хотілося довідатися, що ж за новину вона мені підготувала цього разу. Здорова цікавість властива навіть мені, а не тільки всім людям на планеті.

Попередивши колег по роботі, що я на «важливу» зустріч, тому «мене можна не чекати, а розходитися додому рівно о 18.00», збігла сходами вниз. Натка, як завжди, виглядала на всі 100 – гарна блондинка з довжелезними ногами (чоловіка називають це «ноги від вух») стояла, схилившись біля своєї червоненької іномарочки й намагалася заглянути під машину.

– Нато, трапилося що? – запитую.
– Так ні, стояти нудно, от і роблю вигляд, що розбираюся в будові автомобіля.

Люблю свою подругу за все: за вміння завжди розрядити обстановку, за її несправжню простоту (ох і характер за нею ховається!!!), за не зовсім щиру посмішку, за не зовсім добру вдачу, за те, що на її тлі я виглядаю повноцінною брюнеткою. «Фу ти, знову понесло!» – зупиняю свої думки, тому що не раз переконувалася, що блондинка – це тип характеру, а не колір волосся.

– Ну що, куди тепер?
– Запросила – вези куди хочеш! Буду гостею на твоїй вечірці, – не зовсім скромно, але в моєму стилі. До того ж Нати знає мене не перший рік.

Поїхали ми, як завжди, у тепленький затишний ресторан. Замовивши по чашечці чаю (від таких відвідувачок власники точно не одержать великого прибутку), Натка початку свою історію, яку я не раз уже чула, але щоразу з новими деталями. Ці нові подробиці й говорили про здоровий розвиток відносин, їх процвітаючу (не дуже) динамку.

Щоб увести в суть справи, коротко зупинюся на основних моментах. Отож. Ната познайомилася з «ну дуже цікавим» чоловіком кілька місяців назад. І, може, стосунки вже підходили б до логічного завершення або ж, навпаки, логічного завершення цього етапу, яке б вело до початку нових стосунків, якби не одне АЛЕ. Дивно, але в моєму житті це АЛЕ теж часто зустрічається: поїхала б, АЛЕ…, купила б, АЛЕ…, зробила б, АЛЕ… Отож, це АЛЕ у випадку Наталі полягало в тім, що чоловік цей, який їй не просто дуже подобався, а вона в нього була закохана по вуха, був дійсно «дуже цікавішим», АЛЕ … він був родом з іншої країни. Тому їхнє триденне знайомство переросло тільки в бурхливий віртуально-телефонний роман, що тривав от уже кілька місяців. Розуміючи всю безглуздість ситуації, що подруга тільки не робила: не дзвонила тижнями, сердилася на увесь світ, посилала йому гнівні СМС, але, зачувши його голос у слухавці, відразу забувала про все на світі й розуміла, що від почуттів цих просто так їй не відскіпатися. Розв’язка повинна відбутися сама собою й тільки тоді, коли це буде завгодно долі. Тому, нарешті, вона вирішила не пручатися цьому коханню, а тихенько плисти за течією. «Час сам поставить крапку там, де потрібно», – підвела подруга підсумок своїм спробам звільниться від обтяжного зв’язку.

Зараз же Ната прищулила очі, подивилася грайливо на мене й майже пошепки сказала:
– Він мене запрошує до себе!

Що завгодно, але такого кроку з боку цього чоловіка я не передбачала, тому що в глибині душі була впевнена, що пудрить він Наті мізки тільки від нічого робити:
– Куди?
– До себе, – повторила подруга.
– Що, назовсім? І ти поїдеш? А як же я? – убита наповал несподіваною інформацією здивовано (не без іронії) вимовила я.
– Та ні! На вихідні!
– Хух! Із цього місця докладніше! – подорожі мене дуже притягують, тому я б сама із задоволенням кудись подалася, так все ніяк приводу немає.
– Що ще розповідати? Запрошує. Говорить, що все мені покаже, все розповість. Буде дуже цікаво. Я їду!
– Нато, мила! Ти розумничка! Це ж така пригода! – у мене самої очі зайнялися, як два вугілля перед тим як згоріти. – Нове місто подивитися, новими місцями походити! Де ж він, чоловік мого серця, що мене теж кудись запросить! Коли будеш їхати? Що одягати? Боже, як романтично!

Наталі тільки відкрила рот для того, щоб відповісти на мої численні питання, але її перебив знайомий голос за нашими спинами:
– Дівчатка, привіт! І що робити двом молодим і гарним у ресторані в той час, коли всі працюють? – Оля, як завжди, з’явилася не очікувано, але вчасно, тому що новина нами тільки починала обговорюватися.

Оля була симпатичною шатенкою. Розумною. Цілеспрямованою. Її ціль виправдувала засоби для її досягнення, тому вона вміла взяти від життя все те, що хотіла. Хоча от із чоловіками все-таки не складалося: чи то від її самодостатності, чи то від невміння йти на компроміси.

– Олю, тут така справа, Ната їде до НЬОГО! Це так здорово! – аж захлинаюся, радіючи за свою подругу. Але не все сталося, як бажалося. Оля різко перемінилася на обличчі. Її добродушна посмішка перетворилася на гримасу невдоволення.
– Нато, ти що, з розуму зійшла? Чуже місто, чужа країна… А якщо він аферист? – манери Олечки залишаються незмінними от уже багато років. Завжди вона всього боїться. Завжди з усім й усіма обережна.Нікому не довіряє. У кожному чоловіку бачить то маніяка, то наркома, те ще якогось покидька.
– Олю, ти неправа! – намагаюся я ще відігнати слова нашої подруги убік від нашого столика подалі. – Ната просто зобов’язана поїхати! Вона заслужила відпочинок, це по-перше. По-друге, ти ж знаєш, як весь цей час вона хотіла з ним зустрітися. Нато, ти повинна поїхати. Це дуже романтично й цікаво.
– Але він же чоловік… – наполягає на своєму Оля.
– Звичайно, що чоловік! На зустріч із жінкою Ната не зобов’язана їхати в іншу країну! – дивлюся на Нату й бачу, що блиск в її очах міняється розгубленим блукаючим поглядом, що перекидається з мене на Олю й навпаки.
– Вона – жінка! Вона не повинна! Дама повинна чекати, коли кавалер схилить перед нею коліно, щоб їй зручно було залізти йому на шию!
– Олю, якщо ти хочеш помаду гарну, ти ж не чекаєш, коли тобі піднесуть її на блюдечку, а йдеш у магазин і купуєш, – чи бачили ви таке? На обличчі Нати від рішучості їхати «до нього єдиного» не залишилося й сліду.
– Він набагато старший за неї! Ната має змогу знайти собі кавалера їй під стать і за віком!

«Ох, зараза, – злюся вже про себе на подругу. – Як так можна черство й безцеремонно лізти в душу своєї подруги для того, щоб убити в ній мрію. Сама б помчала на край світу, так немаєза ким».

– Нато, мила, ти не повинна слухати наші дурні балачки! – вимовляю вголос. – Тільки тобі вирішувати, це ж твої почуття. Твоє серце тебе не обдурить.
– Навіть уже не знаю, – розгублено вимовляє наша подруга.

Я кидаю злий погляд на Ольгу, яка лишилася задоволеною тим, що її аргументи виявилися переконливими.

– Нато, ти повинна слухати тільки себе! – усе ще намагаюся зупинити сумніви в серці подруги.
– Так. Звичайно. Тільки себе, – вторить, посміхаючись, Ольга.

Ната так нікуди й не поїхала. Ми ще не раз із нею говорили про цю її поїздку, що не відбулася. Серце подруги було розбито сумнівами, непевністю в собі й у почуттях чоловіка:

– Сама подумай, – говорила потім вона мені, – адже він же міг би приїхати, якби захотів! Він чоловік! Оля має рацію. Чоловік повинен заради жінки робити якісь учинки. Невже я не заслуговую на це? Якщо він цього не робить, чи потрібна я йому? Чи потрібні ці примарні стосунки? Все так жахливо! Я не хочу цього! Навіщо він мені дзвонить, пише! Навіщо дає надію? Ні, Ясю! Я не повинна. Виходить, це ще не та людина, що за мною піде й у вогонь, і у воду.

Переконувати я подругу вже сильно й не намагалася, але боляче стало від усвідомлення того, як ми самі в собі вбиваємо мрію, підпадаючи під вплив думок близьких нам людей. Усе в наших руках! Ми самі повинні вирішувати, як чинити в житті. Тому що із цим жити потім тільки нам.

Пройшов місяць. Мене розбудив ранній телефонний дзвінок. Не такий уже й ранній: 9.00 ранку, але суботнього. А я планувала довше сьогодні поніжитися, повалятися в ліжку.

– Ясю, привіт! Я дуже прошу тебе приїхати! – такого збудженого і радісного голосу Наталі я вже давно не чула. – Ми обов’язково повинні зустрітися! Я чекаю!

Не можу відмовити своїй подрузі. До того ж останнім часом вона мала потребу в сильному плечі, яке заміняла часто їй я. Домовились про зустріч. Я встала, одяглася й поїхала.

Вилізла з маршрутки (і коли ж я собі на автомобіль зароблю?) і направилася до призначеного місця. Не встигла ступити й декількох кроків, як до мене підскочила Натка й зашепотіла: «Він приїхав». Я зі здивуванням подивилася на подругу, потім підвела погляд і побачила красеня-чоловіка, що підходив до нас! «Боже, який гарний», – закривши, а потім, відкривши очі, подумала я.

– Олексій, – простягаючи руку, вимовив він. Та за таким би я на край світу поїхала й після години знайомства: добродушна посмішка, світлий погляд, легка хода.

Опісля ми сиділи в ресторані й пили чай. Я білою заздрістю заздрила подрузі й насолоджувалася невимушеною обстановкою й легким стилем розмови. Глянувши на щасливу Наточку, я опустилася на землю:

– Ой, так мені вже давно час бігти! Засиділася я з вами. Приємно було познайомитися, – звернулася я до чоловіка. Підморгнувши подрузі, задоволена я направилася до виходу. Вистраждала, вимучилася, але дочекалася. Щастю подруги можна по–доброму позаздрити, тобто від душі за неї порадіти.
– Нато, – повернувшись до закоханої парочки, покликала я подругу, – тільки Олі нічого поки не говори, добре? Скажемо їй про це трішки пізніше!
«Lady M»