Вони стояли в осінньому парку один навпроти одного: високий, стрункий чоловік і молода гарна жінка. Жовте листя кружляло в тихому вальсі й опускалися навколо них на землю. У кожного в голові крутився рій слів, але на губах було тільки мовчання. Його блакитні, як небо, очі на одну мить заглянули в її очі й сковзнули вбік.
Боже мій, яке важке розставання! Ольга закрила очі, на які щомиті набігали сльози.

Сергій був набагато старший за неї. Йому було сорок п’ять, але його роки зовсім не старили його, а надавали його поставі краси та величі. Він був міцної статури, підтягнутий, стрункий. На його обличчі читалася впевненість у собі, стриманість і спокій. Русяве волосся завжди були акуратно підстрижене й розчесане. Але найбільше Ольга любила його руки. Це були руки сильного чоловіка. Коли він її обіймав, Оля почувала себе як за кам’яною стіною: спокійно, упевнено, безпечно. Як вона любила їх гладити.

– Знаєш, що я люблю в тобі найбільше? – одного разу запитала вона.

– Ні.

– Твої руки. Вони такі сильні й одночасно дуже ніжні. Я без тями від них.

Із Сергієм вони познайомилися навесні. Навесні, коли все живе просинається й вимагає права на життя. Так само прокинулася й їхня любов. Ніхто не думав і не гадав. Відбулося це само собою. Більше того, Ольга не була готова до цього почуття, тому що була впевнена, що трапляється це тільки в юності, а в її роки люди в житті переважно прагматики.

Роки… Їх не так і багато. Цього року їй виповнилося тридцять два, але вона вже вважала себе дорослою жінкою із значним життєвим досвідом. Ольга була гарною шатенкою із синіми очима. Її яскрава сукня неначе кидала виклик сезону, але на її стані вона сиділо чудово. Цікаво те, що до зустрічі з цим чоловіком вона фактично не носила ні суконь, ні спідниць, тому що не любила до себе підвищеної уваги з боку чоловіків. Але після знайомства з ним вона відчула себе жінкою. Їй захотілося бути для нього найжіночнішою, найбажанішою, найгарнішою. Най-най-най…

Це почуття її захопило так само раптово, як осінь це жовте листя, що кружляє у хороводі навколо них. Їй здавалося, що до цього вона не жила, що тільки це почуття було сигналом для неї про початок щасливого життя. І вона віддалася йому повністю, тому що вірила, що це на все життя.

Листи, СМС, дзвінки майже щодня – усе надихало й тільки переконувало її ще більше в його самовідданому коханні. Він її кохає, що їй треба ще?

«Я літаю, коханий!» – писала вона йому, а коли одержувала співзвучну відповідь, то радості її не було меж. «Ні, так точно ніхто не кохав. Так здатні кохати тільки ми. Це назавжди, назавжди. Він – мій чоловік. Тільки мій». Навіть короткі зустрічі надихали її на щасливе, повне змісту життя.

Згодом СМС стали приходити рідше. «Пиши мені, я чекаю», – посилала вона послання в беззвучну безодню, але у відповідь тиша. Дзвонила, просила, благала. Обіцяв, але не писав. «Милий, усе добре в тебе? Може, що трапилося? Напиши, що в тебе все добре, і я буду спокійною», – розривалося її серце від хвилювань і від страждань, посилаючи одне СМС за іншим. Не спала, хвилювалася, чекала. І от довгоочікувана, але дуже суха відповідь: «У мене все нормально».

Гострий біль пронизав її душу. Душею вона називала місце у районі сонячного сплетіння, тому що не знала точно, що ж там болить, але знала, що цей біль дуже сильний. Давно вона такого не відчувала, та й чи відчувала взагалі? Ольга зрозуміла – вона не потрібна. Так само, як і півроку тому, вона була самотня. Смуток нахлинув на неї хвилею й по щоках потекли сльози, скрапуючи на чисту шовкову постіль. «Гарний же ти вчитель, Сергій! Молодець!» – усе, що могла відповісти вона на ці холодні, як лід, слова.

Ніч була нескінченною…

Ще кілька днів вона ходила й думала про своє життя, про ситуацію, що склалася. Гордість не дозволяла більше бути із цим чоловіком, думати про нього, але як бути? При думці про розлуку її душа розривалася на частини. «Я ж кохаю його. Я не можу з ним розстатися», –волала її душа. «Але хіба краще бути приниженої й вимолювати кохання у людини, якій ти байдужна? Та й хіба його вимолиш? Насильно милим не будеш», – протилежні думки породжувала її голова.

Так пройшло кілька днів. Вечірній дзвінок Сергія застав Олю зненацька. Вона розгубилася й не взяла трубку, але, трохи подумавши, вирішила передзвонити.

– Привіт, Олю! – почула вона його впевнений, як завжди, голос.

– Здраствуй, – ледве видавила вона із себе.

– Не надсилай СМС пізно ввечері, тому що мені потрібно відпочивати.

І отут вона відчула, що сказати їй немає чого, слова всі закінчилися.

– Чому мовчиш?

– Мені нема чого сказати. У мене все по-старому.

– Ну, тоді я ще потелефоную. До побачення.

– Прощай.

Вона поклала трубку, але згодом набрала СМС: «Більше не буду ні писати, ні дзвонити. Обіцяю».

Пройшов місяць й от вони зустрілися. Вона прагнула цієї зустрічі, тому що хотіла, щоб він побачив, що їй добре без нього, що їх «швидкоплинний роман», який насправді залишив на її серці рану, що не загоюєтьсяось уже місяць, для неї «нічого не означав», що вона так само молода та красива й зовсім не обділена увагою сильної статі. Та й взагалі, не потрібний він їй. Вона бігла стежкою парку на їхнє постійне місце зустрічей, немов маленьке дівчисько. Шикарні довгі волосся розтріпалося, раз у раз попадало їй у рот, розмазуючи по щоках помаду.

Але коли Оля побачила Сергія, її серце скажено почало колотитися. Ні, нічого не змінилося. Вона, як і раніше, шалено закохана в нього, але тільки от йому цього знати не обов’язково.

– Ну, добрий день! – сказав він, посміхаючись своєю чарівною посмішкою, за якою зовсім не проглядалися емоції. Як не вдивлялася Ольга в його обличчя, але так нічого й не прочитала на ньому.

– Привіт! – відповіла вона. Її голос пролунав не так упевнено, як їй би того хотілося.

– Як ти?

– У мене все дуже добре, – сказала вона подавленим голосом, що видавав її й говорив скоріше про зворотне.

Вони стояли в осінньому парку один навпроти одного. Жовте листя кружляло в тихому вальсі й опускалося навколо них на землю. У кожного в голові крутився рій слів, але на губах було тільки мовчання. Його блакитні, як небо, очі на одну мить зазирнули їй в очі й сковзнули вбік.

Боже мій, як важко розлучатися! Ольга закрила очі, на які щомиті набігали сльози. Невже він не бачить, як вона кохає його, що вона не може без нього жити. Невже вона йому зовсім байдужна?

Усе було, але пролетіло однією миттю. Вона сама хотіла мати це почуття, хотіла відчути його кожною клітинкою свого тіла й прожити кожну мить. Про що жалкувати? Ні. Жалкувати вона не буде. Вона вдячна цьому чоловікові за те, що він дав їй відчути, що вона жива, що вона здатна кохати й бути щасливою. Він для неї був всім, але ВІН БУВ.

– Мені треба йти, – зненацька для самої себе вимовила Оля. Вона повернулася й тихенько пішла. Її серце рвалося на частини, але в голові звучало твердо: «Мені треба його забути, адже насильно милий не будеш»

А десь у глибині парку розривалося радіо про те, що любов буває «жорстокою».
«Lady M»